Выбрать страницу

Жив-був маленький котик, ще зовсім крихітний. Він нещодавно народився і прагнув пізнавати світ, палко і нетерпляче. А жив він у великому місті, в квартирі у дідуся і бабусі. Якось одного разу захотів наш котик побачити, куди це час від часу зникають його господарі. Він скочив зі свого затишного кошика і мигцем побіг за бабусею. Бабуся підійшла до якогось незрозумілого предмету, який раптово відчинився, — і перед очима котика постало щось дивовижне. Воно значно відрізнялось від того, що він досі бачив у квартирі і було зовсім не те, що він звик бачити у вікні. Але двері, а це були вхідні двері, зачинились і бабця зникла. Як цікаво, — подумав котик і вирішив наступного разу проскочити за двері.

Наступного дня кудись зібрався дідусь. Цього разу котику пощастило швиденько прошмигнути за ним за двері. Наш герой зі страху зажмурив очі, але нічого не трапилось. Він тихесенько відкрив одне око, потім друге і завмер. Перед ним було щось надзвичайно цікаве і захоплююче. По-перше, тут панували зовсім інші аромати — чужі і невідомі. А ще тут було холодно, навіть дуже холодно. Адже він народився весною і в під’їзді (а це був він) було ще досить прохолодно. Отже, наше кошеня потрапило в інший світ. Світ, де треба самому думати про себе, але котик про це іще не знав і тому з цікавістю почав вивчати під’їзд.

Це була цікава справа. Треба було все обнюхати, скрізь потертись, кожного вистежити, навіть не зважаючи на те як тяжко вверх-вниз по сходах стрибати. Аж раптом відчиняються двері і заходить незнайома людина.

Мурчик і НюшаНаш котик ще не бачив інших людей. Від несподіванки він так скочив в бік, що, не розрахувавши силу, вилетів через двері на двір. Що це? Де я? — закричав. Таке він бачив у вікно, але думав, що це просто картинка. Мурчик не раз бачив як дідусь з бабцею дивились телевізор. на схожі зображення. Як дивовижно… Він стояв і зачаровано дивився навколо.

-Кар-кар!

— Ой, що це?

— Не що, а хто. Я ворона Нюша. А тебе як називають?

— Ворона? Ти тут живеш? А це що? – Котик повів лапою в сторону подвір’я.

— Це світ. Тут усі живуть. Так як тебе звати?

— Звати? Не розумію.

-Ну як тебе кличуть?

-Кіс-кіс.

-Та ні, дурненький! Так кличуть усіх котів. Тебе особисто як називають?

-Не знаю. Треба подумати.

І тут раптом він почув знайомий голос.

-Мурчик! Кіс-кіс! Ти що тут робиш?

У котика від несподіванки аж колінця затрусились. А вже наступної миті він як чкурне на дерево та як загорлає: «Няв-няв-няв»!

«От нерозумне кошеня», — подумала ворона. Значить, Мурчик. Хм! Так, клопоту тепер побільшає. Поки навчиш його усьому.

А дідусь тим часом зняв Мурчика з дерева і забрав додому. Лежить наш котик у себе в кімнаті та й гадає: «Де я був? Що це? Виходить, у вікні зовсім не кіно показують. Дивно. І звуть мене Мурчик. Це добре, це мені подобається. Отже, у мене є ім’я і затишна квартира. А тут добре, — розімріявся вусатий. Тут тепло, годують, люблять, а іноді навіть чухають по шерстці і за вушком.

Це був перший урок, який зрозумів наш герой. У всіх повинно бути ім’я і місце, де тебе люблять і чекають.