Выбрать страницу

З почуттям виконаного обов’язку наш герой пішов додому. Але, як виявилось, на нього чекали і цього разу не з подарунком. Не встигли зачинитись двері за котиком, як з кухні вибігла бабуся з рушником в руках і вигукнула: «Ах ти невдячний!» —кинулась за Мурком. Котик з переляку звернув в кімнату до дідуся. Дідусь вхопив капця: «Злодюга!» — поцілив ним по коту.

Вусань, намагаючись уникнути потрапляння в нього капця, скочив на стіл і влетів точнісінько у склянку з водою. Склянка падає на підлогу, кіт зі столу гепається на диван, а потім на газету, яку читав дідусь. Кігтиком чіпляє сторінку і з газетою за спиною біжить в іншу кімнату під ліжко. Бабуся з дідусем хотіли дістати нашого героя, але не вдалось, хоча віником Мурчику все ж таки трохи перепало.
— І що це було?- здивувався котик. Що сталось? Я ж добру справу зробив, товариша почастував, —думав наш герой.  Щось було не так. А що? Мабуть, треба було спитати у бабці за курочку? А ви, дітки, як думаєте? Наш Мурчик всю ніч не міг заснути. Він зрозумів, що все-таки дарувати треба те, що належить тобі, а так залишив своїх господарів без вечері. Соромно стало котику. Це був ще один урок, і він нелегко дався вусаню. Тепер треба було миритись.
-Так, негарно вийшло,—вирішив вусань, зализуючи шишки і подряпинки у себе на бочку. Треба з Волоханем порадитись.

І поки господарі спали, прошмигнув за двері. Волохань ще спав після смачної вечері. Мордочка песика посміхалась уві сні, животик був як колобок, навколо валялись кісточки, а одну з них він тримав в лапах біля носика.
— Ех, — промурчав котик. Он як відпочиває і навіть не знає як я страждаю. Ну нічого, зараз щось вирішимо. Виснажений після безсонної ночі, Мурчик приліг біля товариша і швидко заснув. Прокинулись наші герої вже в обідню пору. Солодко потягнувшись, песик почав догризати вчорашні кісточки і задоволено гарчав. А котик вже зголоднів і з неприхованою заздрістю спостерігав за другом. Наївшись, Волохань нарешті повернувся до товариша.

Murchik
-Мурко, я тобі так вдячний, так вдячний,— заскавучав песик. — А що з тобою? Ти ніби засмучений?
-Та розумієш, — почав вусань, — вчора негарно вийшло. Я хотів тобі зробити подарунок, але взяв чуже.
-Що?—не зрозумів пес. — Що ти взяв?
-Та я того… — занявкав Мурчик. — Курочку вчорашню без дозволу взяв. Не подумав. Від дідуся з бабусею перепало. Тепер не знаю як миритись.
-Н-да, —дзявкнув Волохань. — Погано. Чуже брати не можна. Почухавши потилицю, запропонував:
-Слухай, бабця — жінка? Жінка. А що люблять жінки? Квіти!  Давай твоїй господині квітів назбираємо.
-О!!!! Чудова ідея!—зрадів котик. А дідусь? Що йому подаруємо?
-З дідусем важче. Йому, як чоловікові, треба щось практичніше. Може, мишку принести?
-Чудово! — нявкнув Мурчик. — А хто буде мишу ловити? Я не вмію і не дивись на мене так. Я їх боюсь. Я не мишоїд,— занявчав вусань.
-Як боїшся?—здивувався песик. — Ти ж кіт!
-Ні. Навіть не вмовляй. Я не буду її ловити. Давай краще ти,— попросив котик.
-Так. Проблема,—задумався Волохань. — Добре, давай спробуємо обійтись лише букетом.

І вони побігли в двір. Квітів росло багато і незабаром наші герої назбирали справжній, пахучий букет.
-Ну от,— каже песик. — Можеш йти миритись. Мені подобається наш подарунок.
Мурчик взяв букет, підійшов до дверей і застиг — далі йти було лячно.
-А якщо вони мене зараз цим букетом? – подумав котик. Згадав вчорашній вечір і знову спустився у двір.