Выбрать страницу

— Що трапилось?—здивувався Волохань.
-Боюсь, —захникав Мурко. — Пішли зі мною. Виручай.
-Ні! Я не піду! Ще й мені капцем перепаде. Ні-ні! Навіть не пропонуй,—заскавучав пес.
-Ми друзі? Друзі, —гнув своє котик, — пішли разом.
-Н-да, давненько я в гостях не був. Добре. Тільки заради тебе. Ми ж друзі?— підморгнув песик.

І наша дружня команда пішла просити пробачення. Мурчик тихесенько прочинив двері й разом з другом і букетом проскочив до квартири. Дідусь з бабусею  дивились черговий серіал, тому не зразу помітили гостів.
-Ой!  Хто це?—злякалась бабця, зачувши дивні звуки з коридору.

— Ти диви!—впізнала котика. — Діду, поглянь хто повернувся, та ще й з розкішним букетом. А хто це поряд? Який нечупара! Це твій товариш? Ось кому ти курку стягнув! Ну-ну, заходь, не бійся.
— Ах ти хитрун,—сказав дідусь, побачивши котика. — Вибачення просиш? От молодець! Тепер усе зрозуміло. Добре, пробачаємо.
— Напевно, зголодніли? Га?— запитала бабця. — Є трошки картопельки з рибкою. Сподіваюсь, вам засмакує після вчорашнього, — і поставила перед друзями дві тарілки з їжею.
Котик з песиком одразу накинулись на їжу. Все було настільки смачне й пахуче! Але, окрім приємної важкості в животику, звірятами панували ще якісь, досі невідомі, почуття – каяття, провини і вдячності. Втамувавши голод, Мурчик з Волоханем  знову повернулись у двір, щоб відпочити і обговорити нову подію.
-Ти знаєш, Мурко,— почав песик, — а визнавати помилки і просити вибачення не так страшно, як здається. Це краще, ніж постійно страждати від почуття провини. Як вже скочив в халепу, визнай помилку і засвоюй урок. Ось так наш герой отримав ще один досвід.
***

А на дворі вже був кінець літа. З парку повернулись Нюша і Кук. Вони надзвичайно пишались новим потомством і з захопленням розповідали про їхні пригоди.
Одного разу поки Нюша всоте показувала як вчились літати її пташенята,  бабця з дідусем збирались у подорож до літньої хатинки біля озера. І тут постало питання, куди подіти Мурчика. Він вже підріс, змужнів і цілий день гасав на дворі.  Вони з Волоханем були, мов не-розлий-вода. Волохань тепер теж підгодовувався бабцею і став тепер членом родини.
Поспілкувавшись з дітьми, бабця з дідусем вирішили забрати друзів із собою. «Там прекрасна природа, чисте повітря, а до похолодання вже повернемось», — міркували господарі. Але як брати собацюру, який своїм виглядом перелякає усіх жителів селища, вони також не знали.
-Треба собаці зробити зачіску,—рішуче сказала бабця і наступного дня, взявши Волоханя на повідок, попрямувала в салон краси для тварин. Песик такого не очікував. Спочатку йому подобалось видавати себе за домашню собаку і йти поряд, але з кожним кроком бажання в нього ставало все менше. Їм пощастило — салон був недалеко, бо люди, що траплялись дорогою до закладу, були не в захваті від такої компанії.